Коли хтось береться перераховувати найпомітніші лінкори Сполучених Штатів, часто виринають одні й ті самі імена – “Міссурі”, “Айова”, “Арізона”. Та за цими назвами прихована ціла еволюція: від неповоротких дредноутів початку ХХ століття до швидкісних артилерійських платформ, які протрималися в строю майже до 1990-х. Нижче зібрано десять кораблів, чия служба простежує, як американське кораблебудування щоразу відповідало на виклики війни та технічного прогресу.
“Техас” – дредноут, який пережив дві світові
USS Texas (BB-35), закладений 1911 року, став другим кораблем типу “Нью-Йорк” і водночас останнім американським лінкором із паровими машинами потрійного розширення замість турбін. Його головний калібр – десять 356-мм гармат у п’яти двогарматних баштах – на момент вступу до строю виглядав цілком переконливо на тлі британських і німецьких аналогів. Протягом Першої світової “Техас” переважно супроводжував конвої, але встиг зробити кілька пострілів по узбережжю, що тоді ще не стало звичним заняттям для лінійних кораблів. У міжвоєнний період лінкор пройшов глибоку модернізацію: отримав протиторпедні булі, нові системи керування вогнем, зенітну артилерію та перехід на нафтове опалення. До 1944 року “Техас” опинився в центрі операції “Оверлорд”: 6 червня його гармати буквально виорювали німецькі укріплення біля Пуент-дю-Ок, а пізніше корабель підтримував висадку в Південній Франції. Згодом він перекинувся на Тихий океан, де брав участь у битвах за Іодзіму та Окінаву. Унікальний факт: 1919 року “Техас” став першим американським лінкором, що запустив літак із катапульти, встановленої на даху башти.
Цікавий факт: у червні 2012 року “Техас” почав набирати воду через ослаблені шви корпусу так швидко, що музейний персонал викликав аварійну помпу, а відвідувачі спостерігали, як корабель дедалі глибше сідає біля причалу в Ла-Порті, поки його рятувала берегова охорона.
Уроки Перл-Гарбору на прикладі “Арізони”
USS Arizona (BB-39) належала до типу “Пенсильванія”, що втілив концепцію “стандартного лінкора” з максимальною швидкістю 21 вузол і основною батареєю з дванадцяти 356-мм гармат. Корабель увійшов до строю 1916 року, встиг послужити в Атлантиці під час Першої світової, а згодом став флагманом лінійних сил Тихоокеанського флоту. Ранок 7 грудня 1941 року застав “Арізону” біля острова Форд; після влучання 800-кілограмової бронебійної бомби, переробленої з 410-мм снаряда, детонували порохові погреби носових башт. Вибух розірвав корпус, забравши життя 1177 моряків. Саме цей кадр – лінійний корабель, охоплений полум’ям та димом – став візуальним символом усієї трагедії Перл-Гарбору. Військові аналітики згодом відзначали, що втрата “Арізони” продемонструвала вразливість навіть добре броньованих гігантів перед авіацією. Хоча соратник по типу “Пенсильванія” пережив атаку, сама ідея тихохідного “стандартного лінкора” була похована разом із корпусом, що й досі лежить на дні бухти. Сьогодні залишки корабля входять до меморіалу, який щороку відвідує понад півтора мільйона людей.
Швидкісний прорив – тип “Норт Керолайна”
USS North Carolina (BB-55) і USS Washington (BB-56) стали першими американськими лінкорами, спроектованими після майже двадцятирічної перерви – без обмежень Вашингтонської угоди, що сковувала попередників. Головна зміна полягала в швидкості: замість звичних 21 вузла кораблі отримали турбозубчаті агрегати, які дозволяли розвивати 27-28 вузлів, тобто діяти в одному ордері з авіаносцями. Бронювання спроектували за принципом “усе або нічого”, але цього разу нахилений головний пояс (305 мм під кутом 15 градусів) значно підвищував стійкість. Озброєння включало дев’ять 406-мм гармат у трьох баштах – вперше на кораблях американського флоту такий калібр поєднали з високою швидкістю. “Норт Керолайна” заступила на службу в червні 1941 року, майже одразу потрапила в гущу тихоокеанських битв, прикриваючи авіаносці під час Гуадалканалу. Саме тоді її зенітники збили понад 20 японських літаків, що принесло кораблю прізвисько “Захисник флоту”. “Вашингтон” у нічному бою 15 листопада 1942 року реалізував перевагу радарного керування вогнем, із десятка залпів потопив японський лінійний крейсер “Кірісіма” – єдиний випадок двобою лінкорів на Тихому океані за всю війну.
Як “Саут Дакота” і “Массачусетс” виграли війну на виснаження
Тип “Саут Дакота” (BB-57–BB-60) з’явився як спроба втиснути максимум бронювання й озброєння в корпус, обмежений Панамським каналом. USS South Dakota, USS Indiana, USS Massachusetts та USS Alabama мали вкорочений на 15 метрів корпус порівняно з попереднім типом, але зберегли ті ж дев’ять 406-мм гармат. Щільне компонування призвело до підвищеної втомлюваності екіпажу та проблем із вентиляцією, зате енергетична установка на 130 000 кінських сил дозволяла розганятися до 27 вузлів. “Саут Дакота” встигла отримати іронічне прізвисько “Лінкор-Х” після того, як у бою біля Гуадалканалу знеструмилась через помилку електриків, але швидко повернула боєздатність. Найяскравіший дебют випав “Массачусетсу”: під час операції “Смолоскип” 8 листопада 1942 року він обстріляв французький лінкор “Жан Бар”, що стояв у Касабланці, і за лічені хвилини вивів його з ладу єдиною вцілілою баштою. Це був рідкісний випадок, коли американський лінкор бився з європейським кораблем тієї ж вагової категорії. Надалі кораблі типу служили переважно як плавучі зенітні батареї для авіаносних з’єднань, а під час висадок у Японії відпрацювали тисячі тонн снарядів по берегових цілях.
Чому “Айови” стали останніми з велетнів
Чотири кораблі типу “Айова” – USS Iowa (BB-61), USS New Jersey (BB-62), USS Missouri (BB-63) і USS Wisconsin (BB-64) – будувалися вже без будь-яких договірних обмежень, що дозволило витягнути корпус до 270,4 метра і підвищити швидкість до 33 вузлів. Їхні 406-мм гармати з довжиною ствола 50 калібрів забезпечували більшу далекобійність, ніж у попередників, а розвинена система радарного керування робила стрільбу ефективною навіть уночі. “Айова” увійшла до строю в лютому 1943 року й одразу взялася возити президента Рузвельта на Тегеранську конференцію, що було нечувано для лінкора. Надалі всі чотири кораблі періодично виводили в резерв і повертали на службу, пристосовуючи до ракетної епохи: у 1980‑х їх оснастили крилатими ракетами “Томагавк” і “Гарпун”. “Міссурі” увійшов до підручників, коли на його палубі 2 вересня 1945 року було підписано Акт про капітуляцію Японії. “Вісконсин” встиг стати останнім лінкором, що випустив снаряди головного калібру в реальній війні – це трапилося 1991 року під час операції “Буря в пустелі”. Відтоді жоден лінкор у світі не ніс бойової служби.
Ключові тактико-технічні показники згаданих кораблів зручно звести в таблицю, аби одразу відчути масштаб змін у концепції американських лінійних сил.
| Корабель | Водотоннажність (повна, т) | Головний калібр | Швидкість (вуз.) | Доля |
|---|---|---|---|---|
| Texas (BB-35) | 34 000 | 10 × 356 мм | 21 | корабль-музей (Техас) |
| Arizona (BB-39) | 36 500 | 12 × 356 мм | 21 | затоплений 7.12.1941, меморіал |
| North Carolina (BB-55) | 44 800 | 9 × 406 мм | 28 | корабль-музей (Північна Кароліна) |
| Washington (BB-56) | 45 900 | 9 × 406 мм | 28 | утилізований 1961 |
| South Dakota (BB-57) | 45 000 | 9 × 406 мм | 27 | утилізований 1962 |
| Massachusetts (BB-59) | 45 000 | 9 × 406 мм | 27 | корабль-музей (Массачусетс) |
| Iowa (BB-61) | 58 000 | 9 × 406 мм | 33 | корабль-музей (Лос-Анджелес) |
| New Jersey (BB-62) | 58 000 | 9 × 406 мм | 33 | корабль-музей (Нью-Джерсі) |
| Missouri (BB-63) | 58 000 | 9 × 406 мм | 33 | корабль-музей (Перл-Гарбор) |
| Wisconsin (BB-64) | 58 000 | 9 × 406 мм | 33 | корабль-музей (Норфолк) |
Як лінкори-музеї зберігають історію
Після того як ракетна зброя остаточно витіснила товсту броню, американське суспільство виявило неабияку прив’язаність до плавучих фортець. Більшість кораблів, що згадані вище, перетворили на музеї не одразу: “Техас” став музейним ще 1948 року, тоді як “Айова” чекала свого часу до 2012‑го. Нині відвідувач може залізти в башти, оглянути кают-компанії та походити палубами, де колись вирувало життя екіпажів у 2,5–3 тисячі осіб. Найкурйозніший випадок стався з “Вісконсином”: після виведення в резерв його довелося буквально “відбирати” у флоту активістами, які роками збирали підписи за збереження корабля. Кожен музейний лінкор став не просто туристичним об’єктом, а майданчиком для освітніх програм, що показують молодому поколінню, чому артилерійський гігант із дев’ятьма 406-мм стволами досі викликає повагу. Цікаво, що навіть сьогодні жоден із них не пройшов повної демилітаризації: технічно деякі системи можна повернути до ладу, хоча практичної потреби в цьому давно немає.
Оглядаючи шлях від повільного “Техасу” до стрімких “Айов”, добре видно, що американська лінкорна програма була суцільним діалогом між потребами флоту та можливостями промисловості. Кожен із десяти кораблів лишив по собі не лише зведення перемог, а й безцінний інженерний досвід, який згодом використали вже при проектуванні атомних авіаносців. Саме тому їхні імена і досі на слуху – не як застаріла зброя, а як свідчення того, що навіть у добу реактивної авіації глибоко продумана артилерійська міць мала вирішальне слово.